Ми стоїмо на порозі
Великого Посту – особливого періоду в житті православних християн, який
повторюється щороку. І з року в рік у Прощену неділю ми намагаємося примиритися
з ближніми, щоб із спокійною душею вступити на поприще духовних і тілесних
подвигів, щоби якнайкраще підготуватися до Спасительного і Світлого Дня – Воскресіння
Христового.
Дорогі в Господі
отці, брати та сестри. Отже ми: протоієрей Олександр Ярмольчик і протоієрей
Павло Лисенко, просимо пробачення в усіх кого своїм вчинком, а саме долученням
до Православної Церкви України, образили, засмутили, збентежили, спровокували
на агресивну риторику чи ненормативну лексику. Оскільки деякі священики
налаштовують своїх парафіян проти нас, обзиваючи, чіпляють нам ярлики, то принагідно
хочемо пояснити свою позицію і дати виправдання своїм діям перед усіма.
Ми, опинилися в
Московському патріархаті не з великої любові до Москви, а як і тисячі наших
священиків побратимів, лише через те, що до недавнього часу в Україні не було
іншої канонічної Церкви як УПЦ (МП). Зверніть увагу, ми не поставили патріотичні
почуття вище канонів, бо канонічність Церкви була для нас визначальним
чинником. Нераз наше священноначаліє декларували свій намір подолати церковний
розкол в Україні і створити Помісну Церкву. Сподівання наші на це були великі,
але як вияснилося, що то був прояв цинічного лицемірства. Наші архієреї сміливо
ставили під цими петиціями свої підписи з твердим переконанням, що цього ніколи
не трапиться. І урочисте святкування річниць Харківського собору, від якого і
почався другий великий розкол в нашій Церкві, було не чим іншим, як торжеством
перемоги промосковських сил в Українському Православ’ї. Тобто для більшості
архієреїв і священиків нашої Церкви визначальним чинником стала не єдність православних в Україні, а підлеглість
Москві.
За понад 20 років
нашого пастирського служіння ми чули багато антиукраїнських висловів, прочитали
купу листівок і статей, направлених проти української мови, держави і
Української Помісної Церкви. Ми відверто висловлювали свою незгоду з такою
позицією, критикували ксенофобські і шовіністичні матеріали з псевдоцерковних
видань, які можна було придбати навіть в монастирях та храмах. За останні майже
тридцять років московська пропаганда в церковному середовищі загидила мізки
тисячам мирян і навіть священикам. До того ж в 2009 році активно впроваджується
нова доктрина – «Русскій міръ», від якої почався новий виток більш агресивної відвертої
проросійської пропаганди в церковних колах. Але з 2014 року ситуація дещо
змінилася. «Братський російський народ» так стиснув свої обійми, що з горя
застогнала вся Україна, проте деякі наші священики не приховували радості від
невдач нашої армії… Уявіть собі, друзі, що навіть в такий час, дехто з пастирів не пропускав нагоди кинути
камінь в бік України, чи то з амвону під час проповіді, чи то за святковим
столом, чи то в приватній бесіді і при цьому жодного слова проти російської
агресії…
Московський
патріархат за чверть століття так і не спромігся подолати церковний розкол в
Україні. І ось настав 2018 рік, коли згідно канонів до справи подолання розколу
серед православних українців взявся Константинопольський патріархат. І нам, в
традиціях політбюро КПРС, зверху на парафії спустили папірці, на яких була набрана
форма прохання не давати нам статус незалежної Церкви, щоб ми усі підписалися і
направили патріарху Варфоломію.
Вдумайтеся, ніяких обговорень, ні опитувань, просто, як кріпакам
спустили зверху папірці і директиви та й все! Владики за нас і вас все
вирішили… Соборноправність, де на голос мають право не лише священики, а й
миряни, до уваги не бралася. Особливо обурило
небажання наших архієреїв брати участь в об’єднавчому Соборі, якщо у наших
владик були якісь зауваження чи вимоги, то чому не було б висловити їх на
соборі?
В підсумку, ми
пристали на рішення Вселенського патріархату, визнаємо скасування рішення 1686
року і долучилися до кліру ПЦУ через митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського
Олександра згідно протоколу № 1112: (текст протоколу)
«Ваше
Преосвященство, Митрополит Переяслав-Хмельницький и Вишневський, улюблений у
Дусі Святому брат нашої Мірності Кир Олександр! Нехай перебуває з Вашим
Преосвященством благодать і мир від Бога!
Після того як Ви,
Ваше Преосвященство, звернулися до нашої Мірності і виклали свою справу нам,
милістю Божою Архієпископу Константинополя-Нового Риму і Вселенському
Патріарху, як не лише тому, хто завдяки піклуванню Церкви має незаперечний
обов'язок судити про церковні справи, де би вони не відбувалися, і давати їм
кінцеве рішення, але і як Вашому отцю і владиці, оскільки Ваша єпархія, яка у
давній час підпала під іншу церковну юрисдикцію, була відновлена через
відкликання і скасування Грамоти, що була видана нашим світлої пам'яті
попередником Діонісієм IV, і тепер належить до Великої Константинопольської
Христової Церкви і визнається її істиною донькою, ми прийшли до рішення через
цю Патріаршу Грамоту прийняти Вас разом з непорочним кліром і благочестивим
народом до юрисдикції нашого Святішого Апостольського і Патріаршого
Вселенського Престолу, звільняючи від усякої відповідальності, або
звинувачення, або іншого покарання, яке може бути накладене на Вас якимось
церковним органом, і приймаючи все те, що Ви робили як єпископ та пастир.
З батьківською
молитвою ми надаємо Вам своє Патріарше благословення, по-братськи обіймаємо і
від всієї душі закликаємо на Вас благодать і милість у Тройці поклоняємого
Бога, Якому слава і держава на віки.
14 грудня 2018 р.
Ваш улюблений у
Христі брат, архієпископ Константинополя Варфоломій.»
Тому заявляємо, що
зробили свій вибір свідомо без будь-якого тиску з боку інших осіб. Вчинили це
не за гроші, не за посади, не за церковні нагороди, а за покликом серця. Як
були сільськими священиками так і залишилися і на заборони з боку Московського
патріархату не зважаємо, як на неправомірні. Продовжуємо своє служіння Богу в
дусі християнської любові. Не забороняємо своїм парафіянам відвідувати храми Московського патріархату,
не обзиваємо священиків із сусідніх парафій ні «іудами», ні «колаборантами», ні
«зрадниками українського народу», ні «москвославними», а молимось за усіх з
надією, що колись будемо разом збиратися біля Божого престолу, якщо, як не
члени ПЦУ, то принаймні, як клірики різних паралельних канонічних юрисдикцій,
які мирно співіснуватимуть на теренах багатостраждальної Неньки-України. Тому
просимо вас, всечесні отці з Баришівського краю і прилеглих територій,
пройнятися духом любові і не налаштовувати людей проти ПЦУ. А краще поясніть,
що таке визначення, як УПЦ існує тільки на ваших статутних документах і
печатках, а з погляду Вселенського Православ’я ви лишень частина РПЦ. А ПЦУ –
п’ятнадцята наймолодша автокефальна
Церква, що на разі визнана лишень Константинопольським патріархатом, з
яким ніхто, крім РПЦ, не поривав Євхаристичного спілкування. Звичайно, не все
гладко у встановленні нашої Церкви, але це природній процес і ми старанно
молимося, щоб Господь явив велику милість на Православній Церкві України.
Нам прикро, що в
деяких парафіях процес визначення проходить не в дусі любові, що люди і
священики виявляють агресію і не шукають компромісних рішень. Але ви всі
прекрасно знаєте, кому вигідні заворушення на релігійному ґрунті. Нам відомі
вказівки єпархіальних архієреїв щодо протидії вільному визначенню вірян, знаємо,
які застосовують механізми і базуються вони геть не на Євангельських принципах.
А про неправдиву інформацію та маніпулювання фактами й годі говорити.
Один вельмишановний
пан отець написав нам листи із закликом до покаяння, текст ідентичний і листи
були відправлені поштою. Але якимсь дивом, листи не потрапивши до рук адресатів,
вже були виставлені в мережі, і користувачі чату «Бориспільська єпархія» вже
ознайомилися з вмістом листа скоріше за нас. Складається враження, що той пан
отець хотів не призвати нас до покаяння, а відрапортувати про проведену роботу
з «відступниками». Упізнається стара партноменклатурна школа. Зовсім не по-пастирськи поступив батюшка.
Бажання лишитися в
єдності зі світовим Православ’ям і не йти розкол разом з РПЦ, спонукало нас
провести збори, де отримали майже одностайну підтримку парафіян. Спочатку ми
мали намір, запросити благочинного на збори, але дізнавшись про те, як зібрання
пройшло в Морозівці, відмовились від цієї ідеї.
Сьогодні деякі
священики Баришівського благочиння заявляють: «я долучуся до ПЦУ, коли її
визнають усі Помісні Церкви», але говорять це з надією, що цього ніколи не трапиться,
принаймні, що РПЦ не визнає ніколи.
І наостанок на
момент 1686 року в Баришівці було щонайменше дві парафії Київської митрополії,
яка на той час підпорядковувалась Константинопольському патріархату.
Дякуємо деяким
священикам за розуміння, а найбільше нашим парафіянам за колосальну підтримку і
тим братам і сестрам, які поділяють нашу позицію. І ще раз, дорогі отці, якщо ви
не помічаєте чи вам байдуже, коли священики РПЦ закликають до військового
походу на Київ, коли священики освячують зброю масового знищення, націлену на
ваші домівки, коли глузують з вашої мови,
принижують ваш народ, зневажають вашу державу то лишайтеся в РПЦ назавжди.
Просимо у всіх отців прощення і молимося за вас, дорогі батюшки, словами молитви «ненавидящихъ и обидящихъ насъ прости».
Всім бажаємо
провести час Великого посту з користю для душі і без шкоди для тіла.
Прощена неділя 2019
року
прот. Олександр
Ярмольчик
прот. Павло Лисенко
