неділя, 27 листопада 2016 р.

В храмах Баришівського району молилися за жертв голодомору

   

     Священикам, напевно, як і соціальним  працівникам, найчастіше доводиться спілкуватися з літніми людьми. Ті настоятелі храмів, які вже понад  два десятки  років очолюють парафії, не раз стикалися з тими, хто пережив жахіття 1932-33 років. Часто доводилося вислуховувати моторошні історії сповнені болю і страждань. За останні 25 років по селах Баришівського району було зібрано понад тисячу свідчень злочинів радянської влади проти українського селянства. Очевидців опитували вчителі і учні сільських шкіл, бібліотекарі, місцеві аматори-краєзнавці, також до збору скорботної статистики долучилися священики району.
     Свідків тих жахливих подій залишається дедалі менше. Очевидцям на даний час ледь не сотня років від дня народження…


    «В 1996 році, коли я був призначений в Перемогу настоятелем, - згадує протоієрей Олександр Ярмольчик, -  в селі проживало більше сотні чоловік, які на свої очі бачили всі жахіття голодовки 33-го, так тут називають голодомор, а зараз майже нікого не залишилося.»
    Протоієрей Любомир Біляк благочинний Баришівського церковного округу, вже не перший рік виношує ідею -  встановити пам’ятний знак жертвам голодомору в районному центрі. «В самій Баришівці померло з голоду в 1932-33 роках близько 70 чоловік, а от в районі загалом  близько 10 тисяч. Пам’ятник жертвам голодомору та репресіям безбожної влади був би нагадуванням і засторогою  для нас і прийдешніх поколінь на скільки жорстокою може бути режим і сама людина…»




    А в Лехнівці в часи голодомору трапився такий випадок: жіночка за одяг чи рушники виміняла в когось пляшку олії і в пазусі несла додому. Дорогою знесилена впала і олія розлилася. Інші, хто знемагав від голоду, дізнавшись, що на дорозі пролилася олія йшли туди і їли землю…



Настоятель Покровського храму с. Поділля  протоієрей Олександр Губенко  разом з колишньою сільською бібліотекаркою Людмилою Іванівною Прокопенко, збираючи дані для історії села, не обійшов теми голодомору. «…В часи голодомору на кладовищі була яма, куди скидали тіла заморених голодом кілька днів, а потім її засипали. Якось кинули туди тіло дівчинки на ім’я Марфуша. Ввечері повз кладовище йшов чоловік і почув дитячий плач, підійшов до ями, а там  серед трупів маленька дівчинка ридає. Він витяг її з ями і вона вижила. Невеличка на зріст так і залишалася Марфушею і дожила до 80-ти літ. А ще одна історія, яку переповів Іван Михайлович Орнацький мешканець села Веселинівка. Його прадід, рятуючи від голодної смерті маленьку дочку,  здолавши різні труднощі, вивіз її за межі України і залишив там  жебракувати. Батько заставив вивчити напам'ять адресу і прізвище, щоб доня, якщо виживе, змогла повернутися назад. Маленька Марія, так звали дівчинку, просила милостиню, доки не пристала до однієї сімї, а через деякий час повернулася в рідне село.»
    А настоятель церкви архистратига  Михаїла, що в селі Лукаші, протоієрей Павло Лисенко навіть фільмував (відео) свідчення тих, які пережили голодомор. Загалом в Лукашах з голоду померло понад 700 осіб і був навіть випадок людожерства.


    Церкви в Баришівському районі почали закривати в 1931 році і перший храм, який закрили більшовики, це Баришівська Троїцька церква. В 1932-33 роках храми по селах ще діяли, а в Селищі навіть Георгієвську церкву розписував за їжу іконописець.  Після жнив по району почалася «заготівля» зерна.
    Наділені вповноваженнями  і озброєні радянською владою, місцеві і заїжджі активісти почали ходити по хатах, вимагаючи здати державі зерно. Забирали все, навіть квасолю, борошно, дерть, вузлики з маком, а потім і худобу і рушники. Щоб люди не переходили з села в село, виставляли спеціальні загороджувальні загони. Восени люди почали мерти, вмирали від голоду навіть в жнива 1933-го. Баришівська районна газета «Прапор колективіста» жодного слова не зронила про голодомор по селах, натомість писала, про недбальство колгоспників в яких подохли коні…» 



    В середині 1930-х в напівмертвих селах почали закривати храми, перетворюючи їх на зерносховища для новоутворених колгоспів.

    Цими днями священики району молилися за душі заморених голодом і убієнних безбожною владою. Боляче слухати людей, які бажаючи сподобатися певним політичним групам, заперечують штучний голод, який був впроваджений більшовицькою владою… 


Немає коментарів:

Дописати коментар